Question

Допоможіть будь ласка: Потрібно підготувати повідомлення про українських мицинатів або діячив культури другої половини 19 початку 20 століття. ​

Answer 1

Наприкінці червня 1918 року в Москві відбувся Загальноросійський з’їзд комісарів соціального забезпечення. На ньому обговорювали дуже важливе питання: що робити з майном всіх благодійних організацій, які працювали на території колишньої Російської імперії? Не довго думаючи, комісари запропонували радянському уряду націоналізувати всю їх власність. Упродовж кількох наступних років благодійні установи були автоматично підпорядковані Комісаріату соціального забезпечення з «усіма капіталами та інвентарем».

Таке рішення базувалося на радянському тлумаченні благодійності, яка була «чужим поняттям для соціального ладу СРСР». Благодійність виявилася зовсім непотрібною радянському уряду, їй на зміну прийшли державні органи, які взяли на себе вирішення всіх соціальних проблем. Більше того, благодійність затаврували як «допомогу, яку лицемірно надають представники пануючих класів експлуататорського суспільства для частини нужденного населення з метою обману трудящих і відволікання їх від класової боротьби». Приблизно таке тлумачення благодійності зберігалося весь радянський період.

Долю емігрантів також вибрали майже всі з роду Терещенків. Приміром, Михайло Іванович Терещенко одразу після Жовтневого перевороту 1917 року потрапив у в’язницю. Лише навесні 1918 року йому вдалося звільнитися та емігрувати спочатку до Норвегії та Швеції, згодом до Франції і врешті до Англії.

Михайло Терещенко втратив всі капітали і власність. Більше того, все майно, яке було на території інших європейських країн, відібрали міжнародні кредитори. Терещенко заставив всю родинну власність під кредити для російського уряду на потреби війни.

Довелося починати все спочатку, але за кордоном Михайло Терещенко ще раз доказав, що не обділений талантом та комерційним хистом. Спочатку він працював у шведській фінансовій групі «Валленберг», згодом у норвезькій фірмі «Мадаль». У 1930-х роках Михайло Терещенко був помітним серед європейських фінансистів. Він успішно співпрацював з італійськими та австрійськими банками, зокрема з віденським банком Ротшильдів. Його називали одним з кращих професіоналів у своїй сфері.

Недарма в некролозі Михайлу Терещенку в лондонській The Times зазначалося: «Обставини, які довели б до загибелi слабкішу людину, для нього були лише засобом досягнення тріумфальних перемог. Народжений у заможнiй родинi, у тридцять років він утратив усе й тільки завдяки власній наполегливій праці досяг влади i впливу, а також здобув репутацію абсолютно чесної та непiдкупної людини. Його смерть стала втратою для фінансових кіл багатьох європейських столиць»

Потоцький: втрачені домовленості

Павло Потоцький
Ще одним з культурних діячів, який не емігрував після революції був Павло Потоцький. Він походив з козацького роду з Полтавщини, зробив блискучу кар’єру військового, дослужившись до звання генерала від артилерії. Водночас він захоплювався історією та колекціонуванням. У 1917 році генерал вийшов у відставку та проживав у Петрограді. Попри те, що обидва його сини емігрували, Потоцький не виїжджав: вочевидь переймався долею своєї унікальної колекції творів мистецтва і зібрання книжок з історії та культури України. Вже радянські чиновники у 1925 році дали йому таку характеристику: «Потоцький є типовий меценат-колекціонер «доброго старого времени», що, маючи великі матеріальні засоби (як крупний поміщик), встиг скласти, як кажуть, велику й цінну збірку».

середині 1920-х років Павло Потоцький вирішив подарувати своє унікальне зібрання Всеукраїнській академії наук. При цьому у мецената було декілька умов: не розпорошувати колекцію, дозволити йому жити і працювати в музеї, призначити державну пенсію, а після його смерті фінансово підтримувати родину.

Врешті-решт домовленості досягли і влітку 1927 році колекцію перевезли з Ленінграда до Києва. Загальна вага зібрання Потоцького склала 38 тон, а для її транспортування знадобилося 7 вантажних вагонів. У Києві цінну колекцію розмістили в одному з корпусів Києво-Печерської лаври. Павло Потоцький почав працювати музейним співробітником і оселився з родиною на території монастиря.