Досягнення візантійської імперії
Ответы
Объяснение:
Візанті́йська імпе́рія, також Східна Римська імперія (грец. Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων, царство Ромеїв, Грецьке царство, царство Римське, Римська імперія) — пізньоантична та середньовічна держава, що виникла внаслідок поділу Римської імперії на Західну та Східну частини 395 року. Пережила цілу низку криз та нашесть, поки не була остаточно знищена 1453 року османами.
Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330–518. У цей період через границі на Дунаї та Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групами переселенців, яких притягували безпека й багатства імперії, інші чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабкістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і 476 року було скинуто останнього імператора Західної Римської імперії. Становище на сході також було важким, особливо після того, як 378 року вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя, в якій імператор Валент загинув, і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію та Галлію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їхнього боку для Візантії минула. 441 року на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополю, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.
Сильно дестабілізували ситуацію в країні й численні християнські єресі — аріанство, несторіанство, монофізитство. У той час як на Заході папи, починаючи з Лева Великого (440–462), затверджували папську монархію, на Сході патріархи Александрії, особливо Кирило (422—444) і Діоскор (444—451), намагалися установити папський престол в Александрії. Крім того, у результаті цих смут виринали на поверхню старі національні конфлікти та сепаратистські тенденції; у такий спосіб з релігійним конфліктом тісно спліталися політичні інтереси й цілі.
З 502 року перси відновили свій натиск на сході, слов'яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (за кольорами команд колісниць). Нарешті, міцна пам'ять про римську традицію, що підтримувала думку про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого становища потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив Юстиніан І.