Переказ твору "Мій дідусь був черешнею", розмір середній, можна більше, на українській мові. Помогите пожалуйста дам 80 баллов.
Ответы
Ответ:
Коли Тоніно мав 4 роки, у нього було двоє дідусів і дві бабці: одні дідусь із бабцею жили в місті, а другі — на селі. Міських звали Луїджі й Антоньєтта, а сільські називалися Оттавіано й Теодолінда. Міські дідусь із бабцею жили у тій же багатоповерхівці, що й хлопчик з батьками, тому Тоніно бачив їх щонайменше 4 рази на день. Міські дідусь і бабуся були батьками його тата, якого звали П'єро. Антоньєтта і Луїджі мали товстого собаку Флопі, якого вважали членом сім'ї. Мама часом навіть казала щось типу: "Ну от, собака їм дорожчий за внука". Тоніно це непокоїло, хлопчик думав: невже він ще гірший за товстого, з рахітичними лапами, Флопі.
Сільські дідусь із бабцею подобалися Тоніно більше. Вони тримали гусей і курей, але жили за 40 кілометрів, тому хлопчик бачив їх рідко. Дідусь і бабуся були маминими батьками. Бабця Теодолінда хоч і була дуже повна, дітей народжувала зовсім малесеньких, і вони не проживали й дня. З мамою, на щастя, у неї все вийшло краще. У день народження дочки Оттавіано посадив черешню і так святкував, що добряче впився.
Бабця Теодолінда розповідала Тоніно, що дідусь був найгарнішим хлопцем у селі. Хлопчик пам'ятав дідуся високим і струнким, з розкуйовдженим від вітру волоссям, і завжди зі стеблинкою польової трави в зубах. На черешні, яку він посадив у день народження дочки, Оттавіано вирізав слово Феліче, тобто "Щасливий". Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Він називав черешню Фелічія. Коли весною в мами прорізалися 4 зуби, на дереві з'явилися чотири квітки. Мама з черешнею росли разом. Щоб у цьому переконатися, досить було переглянути альбом із фотографіями.
На першому фото бабця Теодолінда піднімала догори 7-місячну маму. Дивлячись на те фото, Тоніно завжди думав, що бабця чудово б виглядала на ринзі у суперважкій вазі. Вона була повна і мала великі груди. Коли хлопчик потрапляв до неї в обійми, то ніби з головою пірнав у пухову подушку. Хотілося вмоститися там і тихесенько спати собі хоч би й ціле життя. Це — найкраще, що хлопчик пам'ятав про бабцю. А ще її запах, анітрохи не подібний на смердючі парфуми бабці Антоньєтти.