Чи виправдовує мета засоби досягнення? (за твором Стендаля «Червоне і чорне».
Ответы
Ответ:
У своєму найвідомішому романі “Червоне і чорне” Фредеріко Стендалю вдалося відтворити об’єктивну картину життя тогочасного суспільства. “Правда, гірка правда” – такий епіграф письменник не випадково обрав для цього твору. І до останніх рядків Стендаль дотримується цієї правди. Їдка сатира автора, рішуча критика, справедливий гнів – усе спрямоване проти привілеїв, релігії і державної влади. Саме цій меті Стендаль підпорядкував і образи, створені в романі, які у своїй більшості відносилися до мешканців провінції. Це представники вищої аристократії, міщанство, духовенство, буржуазія і дворянство.
Роман “Червоне і чорне” можна розділити на три частини, в кожній з яких яскраво описуються звичаї і традиції окремих суспільних груп. Перша частина – Верьєр, вигадане письменником провінційне містечко, друга частина – семинаристський Безансон і Париж – своєрідне уособлення вищого світу.
Незважаючи на те, що з часом події роману пересуваються у Безансон і Париж, але ми бачимо, що скрізь панують однакові цінності – гроші і особистий інтерес. Перед нами постають досить різноманітні герої. Це й де Реналь – аристократ, який одружився заради грошей, який прагнув витримати конкуренцію серед достатньо агресивних буржуа.
У романі “Червоне і чорне” Стендаль розкриває основні напрямки розвитку суспільства, в якому духовенство і аристократія намагаються усіма силами зберегти свою владу. Для цього вони вступають в змову, сутність якої розкривається Стендалем у іронічному епіграфі: “Основний закон для всього існуючого – це вціліти і вижити. Ви сієте кукіль і сподіваєтеся зростити хлібні колоски”.
Характеристики, які дає письменник представникам цих прошарків суспільства, досить красномовні – один з них “цілком поглинений своїм травленням”, другий сповнений “злості дикого кабана”, ще один схожий на “заводну ляльку”. Всі вони пересічні люди, які, на думку Жюльєна Сореля, “бояться, як би він їх на сміх не підняв”.
Висміюючи і критикуючи прагнення тогочасної буржуазії, не меншу іронію Стендаль спрямовує і на духовенство. Відповідаючи на поставлене самим же питання, в чому сенс життя духовної особи, через головного героя твору Жюльєна Сореля письменник відповідає, що цей сенс лише в тому, “щоб продавати місця віруючим у раю”. Стендаль відкрито описує огидне життя в семінарії і викриває доволі дивні методи виховання майбутніх духовних наставників народу. В семінарії думка поєднується із злочином і панує лицемірство.
Тому не випадково абат Пірар називає представників духовенства “лакеями, необхідними для спасіння душі”.