Життєвий і творчий шлях О.І.Копиленка багато інформації
Ответы
У Костянтинограді минули дитячі роки майбутнього письменника. Підлітком йому довелося заробляти на хліб: спочатку на залізниці вантажником, а потім хлопця перевели в хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук. У 1920 році Олександр Копиленко закінчив Красноградську учительську семінарію, а потім навчався на природничому відділенні Харківського інституту народної освіти. І хоч не став Олександр Іванович біологом, а зайнявся літературною діяльністю, він на все життя зберіг любов до природи і намагався прищепити її підростаючому поколінню.
Перше оповідання Олександра Копиленка “Там, мабуть, краще” було надруковане в журналі “Плуг” (1922), а перша книжка – збірка оповідань “Кара-Круча” – написана в 1923 році.
У повісті “Кара-Круча” та “Іменем українського народу” (1924), повісті “Буйний хміль” (1924) письменник веде свого читача в тогочасне село, збурене гострою класовою боротьбою.
Ім’я Олександра Копиленка стає добре відомим після виходу збірки оповідань “Сеньчині пригоди”, яка побачила світ у 1926 році і стала помітним явищем у дитячій літературі. Одну за одною письменник дарує дітям книжки: “Друзі” (1928), “Комашня” (1932), “Шкідник” (1933), “Воликове нещастя” (1935), “Школярі”, “Дуже добре” (1936), “Десятикласники” (1938).
Олександр Копиленко все своє життя був у гущі народу, завжди відгукувався на пекучі питання сучасності, написав ряд творів для дорослих. Але протягом усього життя Копиленко залишався вірним дітям. Письменник глибоко вивчав життя школярів, багато часу проводив серед них – бував у школах, клубах, на літературних вечорах.
У 1933 - 1939 роках Олександр Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, а також у Комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів дитячого видавництва, яке було створене в Україні 1934 року.
Копиленко пише про школу, дитячу дружбу, роль учителя у вихованні дітей – “Секрет”, “Воликове нещастя”, “Порізана парта”.
У 1934 році він надрукував збірочку оповідань для малят “В лісі”, у якій були цікаві спостереження над природою, життям птахів та звірів. Відтоді до кінця свого життя він мовби дописував цю книгу. Нині вона добре відома юним та й дорослим читачам під назвою “Як вони поживають”, яка перевидавалася багато разів.
Олександр Іванович багато спілкувався з видатним педагогом А. С. Макаренком. Коли письменник працював над романом “Дуже добре”, Антон Семенович радив йому “не згладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою”. І вона справді вийшла такою. Романи “Дуже добре” та “Десятикласники” належать до кращих літературних творів про школу.
У роки світової війни Копиленко евакуювався з Києва до Уфи, де працював в Інституті суспільних наук АН України. З січня 1942 і до кінця 1943 року він жив у Москві, працював редактором на радіостанції “Радянська Україна”.
За роки війни видав п’ять збірок оповідань: “Допит” (1942), “Батько” (1942), “Мовчання” (1943), “Брати” (1943), “Невтомне життя” (1945), п’єси “Хуртовина” (1943), “Чому не гаснуть зорі” (1944).
У післявоєнний період Копиленко брав активну участь у роботі видавництв, зокрема Дитвидаву УРСР (нині “Веселка”). Продовжує активно працювати в галузі дитячої літератури. Одна за одною виходять його книги для дітей – “Хата хлопчика-мізинчика”, “Петроградський хлопчик”, “Сонячний ранок” (1949), “Адмірал” (1950), “Подарунок” (1956). Письменник активно працює в дитячих журналах.
Всі, хто був знайомий із Олександром Копиленком, згадують, що спілкування з такою людиною було справжнім подарунком долі. На жаль, дуже рано він пішов із життя. Помер письменник у Києві 1 грудня 1958 року. Іменем Копиленка названі вулиці, пароплави, школи, бібліотеки. Кращим дитячим письменникам вручається премія імені Олександра Копиленка. 1934 року Олександр Копиленко опублікував невеличку збірочку оповідань, яка називалася “В лісі”. У ній він цікаво розповів про природу рідного краю, про ліс у різні пори року, ознайомив юних читачів з життям і повадками птахів та звірів України. Оповідання відразу ж здобули широку популярність.
1948 року побачила світ книжка “Як вони поживають”, де поряд з новими було вміщено оповідання з попередньої збірки “В лісі”. Без перебільшення можна сказати, що Олександр Копиленко протягом усього життя доповнював і поліпшував цей природничий цикл, і зрештою, в 1961 році, вже після смерті письменника, книжка була надрукована у найповнішому вигляді. Вона є даниною тій великій любові до природи, яку письменник давно і довго спостерігав та читав.
Олександр Іванович КОПИЛЕНКО — людина і письменник (1900-1958)1 серпня 2000 року літературна громадськість України відзначила 100 років від дня народження відомого українського письменника — нашого земляка, автора понад 100 книжок О. І. Копиленка.
Народився письменник в Костянтинограді у родині залізничника, в будинку, який зберігся до нашого часу і розташований по вулиці ім. Лєрмонтова.
У нашому місті пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закінчив він школу та учительську семінарію. Наша красноградська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 20-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.
Перші книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хміль", "Іменем українського народу" висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.
Був Копиленко членом літературих об'єднань "Плуг", потім "Гарт", ВАПЛІТЕ, "Пролітфронту", виконував обов'язки редактора журналу "Всесвіт", входив до складу редколегії журналу "Соціалістична борозна", співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось "Кореліс".
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). Їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздив всю Україну, бував у Грузії.
Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.
Натхненний співець сучасності, він жив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори — це мистецький літопис майже 35-літньої історії нашої Батьківщини.
У 1930 році вийшов у світ роман Копиленка "Визволення". Вийшов він тільки один раз, тому, що критика відкрила по романові нищівний вогонь.
Тільки у 1990 році на книжкових полицях читач знову побачив цю цікаву книгу. Читаєш зараз цей роман і вражаєшся його актуальності, вражаєшся прикро, бо ось більше як 60 років минуло, а ми весь час "боремося" за те, за що боролись герої Копиленка ще у 30-му році.
У 1932 році Копиленко пише роман про будівництво Харківського тракторного заводу — "Народжується місто".
Цей твір став значним досягненням не тільки української, але й усієї радянської літератури. Твір здобув неабияку популярність. Недарма тільки за перші чотири роки після написання він витримав сім видань.
Глибоко усвідомлюючи постійну потребу великої і невтомної роботи по вихованню підростаючого покоління, розуміючи, що вдача людини формується в дитинстві, О. І. Копиленко приділяє дедалі більше уваги літературі для дітей.
Перша його книжка для юних читачів "Сенчини пригоди" вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
"Причин того, чому я почав писати для дітей, немало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши Її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не було ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.