Пані Метелиця загадала падчерці…
Ответы
Відповідь:
У однієї вдови та було дві доні, в котрих одна була гарна на вроду й працьовита, а друга — гидка й ледача. Цю доньку вдова любила й жалувала, бо то була її рідна дочка, а на другу раз у раз накидала всяку важку працю й тримала її у хаті за попихача. Бідній дівчині доводилося щодня сидіти біля криниці на великому шляху та все прясти. То раз вона допрялася до того, що в неї з пучок побігла кров і зачервонила цілу шпулю прядива. От дівчина нахилилась над криницею й хотіла змити ту шпульку, та не потрапила якось: впустила її в воду. Заплакала бідна дівчина, побігла додому й розказала про пригоду мачусі. Мачуха налаяла її немилосердно та звеліла: „Як ти впустила шпульку в воду, то дістань її сама звідтіль." Тоді повернулася дівчина назад до криниці й сама не знала, що її робити, щоб дістати ту шпулю. А потім, як згадала про мачуху, огорнув її жах, і вона з переляку стрибнула просто в криницю на дно, щоб знайти там ту шпулю. Упавши, вона деякий час лежала непритомною, а як очуняла, то побачила, що вона серед гарного поля, геть укритого тисячами розмаїтих квіток і осяяного веселим полудневим сонечком. Вона встала та пішла тим полем вперед. Дорогою побачила велику пекарську піч, повну вже спеченого хліба. Хліб почав гукати дівчину: „Ой, витягніть мене, люде добрі, витягніть із печі, бо я перепечусь, пригорю й скоринка одстане, бо я вже давно сиджу на гарячій черені! То дівчина підійшла до печі, взяла лопату й повибирала увесь хліб звідтіль. Після того пішла далі й дійшла до дерева, на котрому висіли дозрілі яблука. Вони стали гукати дівчину: "Потруси-бо нас, познімай нас, бо ми вже добре дозріли, і нас може черва побити!" То дівчина потрусила яблуню, і яблука сипонули з дерева, мов град: а вона все трусила, поки уже ні одного яблучка на гілках не залишилося. Після того дівчина всі їх позбирала, склала докупи, а сама пішла далі стежкою. Так ідучи, дійшла вона кінець-кінцем до маленької хатинки, з якої визирала старенька бабуся. Як були в тієї бабусі дуже великі зуби, то дівчина злякалася й хотіла втекти, коли стара її гукнула: "Чого ти лякаєшся, моя дитино? Залишайся у мене. Як ти вмієш робити хатні справи, то тобі в мене буде добре житися. Тобі треба буде доглядіти, щоб моя постіль була прибрана та так гарно витрушена, щоб з подушок пух і пір'я летіло, бо тоді сніг падає на землю, а я ж — баба Метелиця."
Як отак любенько загомоніла бабуся, то припала вона до серця дівчині. І вона вже радіша була залишитися у неї в наймах. Дівчина пильнувала, щоб в усьому догодити старій, і так гарно вибивала та витрушувала її подушки та перини, що пір'я летіло, мов сніг в хуртовину.
А за таку щирість і їй було добре жити, бо ніколи стара не сказала їй недоброго слова, чи лайки. І було щодня дівчині що й з'їсти, й що випити досхочу й до смаку і печеного й вареного. Як отак пробула вона в наймах у баби Метелиці щось уже кілька місяців, то зробилось їй чогось так сумно, так невесело, аж міста собі не знаходила. Коли подумала вона, чого то їй не вистачає, то й згадала, що то її мучить нудьга за рідним краєм. Дарма, що тут було їй в тисячу разів ліпше, ніж у мачухи, а проте серце мліло, все просилося додому. То вже дівчина не витерпіла й призналася старій: "Так мені пече серце нудьга за батьківщиною, що й сказати Вам не можу. І хоч як мені тут добре, проти того, як велося мені вдома, а тільки несила мені надалі залишатися тут у вас внизу, хочеться дуже до своїх!"
Баба Метелиця їй на те так промовила; "Мені до вподоби те, що тобі забажалося додому. А як була ти мені вірною й щирою наймичкою, то хочу я тобі гарненько подякувати, і сама проведу тебе назад." Та взяла дівчиноньку під руку й підвела до великої брами. Брама була розчинена, і як дівчина підійшла під неї, то зверху полився рясний золотий дощ, і буйні краплі золота так і позастигали у неї на одежині, падаючи одна на одну. А баба Метелиця їй сказала: "За те, що була ти пильновитою до діла, то бери собі все те золото. А ось і твоя шпулька, що колись ти впустила в криницю, — візьми і її із собою."
Після того брама була замкнена, й дівчина опинилась на уже цьому світі, і при тому недалечко від хатини своєї мачухи. А як входила вона у двір, то півень, сидячи на цямрині колодязя, заспівав їй назустріч: "Кукуріку! Наша золота дівчинонька повернулась додому!"
Пояснення: