Михайло Грушевський про необхідність національної єдностi
Ответы
Відповідь:Проблеми національного самопізнання та національного відродження постійно знаходилися в полі
зору видатних представників українського національного руху. Одне з чільних місць у цьому плані
належить вченому та політичному діячу кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Михайлу Грушевському.
Михайло Грушевський цими проблемами займався фактично протягом всього свого творчого
життя. Варто зауважити, що вирішення даних проблем у Михайла Грушевського знаходимо на
двох рівнях діяльності – політичної і наукової. Ці два рівні діяльності взаємно доповнювали один
одного, а тому не важливо, в якій формі він вирішував вищеозначені проблеми – у формі політичної
діяльності чи наукової праці. Навіть після повернення в Радянську Україну вчений продовжує
висвітлювати проблеми національного відродження і національного самопізнання, однак у доступній
йому формі – наукової роботи.
Політичною діяльністю вчений займався менше, ніж науковою – близько 20 років (з 1905 по
1924 р.). І хоча політична діяльність вченого була досить інтенсивною, однак кульмінаційним піком
діяльності М.Грушевського справедливо вважають його перебування на посаді голови Української
Центральної Ради у 1917 – 1918 рр. Не будемо детально зупинятися на даному питанні, оскільки
останнє широко висвітлено у літературі.
До проблеми самопізнання нації Михайло Грушевський підходив насамперед як історик. Адже
саме історія, як мало яка наука, дає цілісне розуміння власної нації, висвітлюючи політичні,
економічні, соціальні, культурні та низку інших відносин протягом тривалого історичного процесу.
Найбільший внесок у національне відродження України Михайло Грушевський зробив завдяки
публікації своєї багатотомної “Історії України – Руси”. Так, у передмові до першого видання цієї
фундаментальної праці, автор писав наступне (зберігаємо правопис та стиль): “Минї мило, що вихід
сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом!
Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але
суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого
минулого, щоб зачерпнути в нїй не зневіру, а силу. “Увъсте истину, и истина свободить вы!” – сю
девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах,
додавши тільки “волю” і “працю”, як неминучих спутників знання в поході до забезпечення лїпшої
будучности свому народу”
1
.
Таким чином, ми бачимо, що Михайло Грушевський вважав пізнання народом своєї історії
своєрідним очищенням. Сьогодні, констатуючи реальні історичні знання нашого народу, маємо
визнати, що українська нація має пройти повторний “катарсис” з метою повернення історичної
пам’яті та засвоєння уроків свого минулого.
Михайло Грушевський так відкликається про ХІХ століття, яке він вважав століттям
національного відродження: “Імя “України” зростаєть ся з сими змаганнями і надїями, з сим
бурхливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідним огнем,
невичерпним джерелом національного і суспільно-полїтичного усвідомлення, надій на можливість
відродження і розвою. Лїтературне відродженнє ХІХ в. прийняло се ім’я для означення свого
національного житя”
2
.
Михайло Грушевський український історичний процес бачив схематично (виходячи із
філософської концепції Г.В.Ф.Гегеля) – наступним чином: “Уживши старої історіософічної
Пояснення: