Предмет: Українська література, автор: suoleksij120

зобразити кола Вена, зверху зазначити імена героїнь або скласти порівняльну таблицю героїнь оповідання Б.Грінченка Олександри та Пріськи, заповнити їх.

Ответы

Автор ответа: Olyun4ik
0

Відповідь:

Я так розумію, що мова йде про оповідання Бориса Грінченка "Украла".

Малюєте два кола, та щоб вони частково перетиналися. На перетині двох кіл вписуємо те, що об"єднує цих героїнь. В лівому колі- вказуємо риси, які притаманні тільки Прісьці, а в колі, що справа - тільки Олександри.

Спільне:  дівчатка - героїні  твору, вони навчаються в одному класі, дівчатка дружать.

Пріська: сім'я досить заможна, батько в якій працює прикажчиком, дівчинці щодня до школи дають пиріжки, коржі, перепічки;  сита, вгодована, завжди весела, бойова, балакуча,

Олександра: з дуже бідної сім"ї, в якій батько-п'яничка все пропиває, тому нічого їсти, обличчя дівчинки біле, вона сумна, боязка, мовчазна.

Пояснення:

Приложения:
Похожие вопросы
Предмет: Українська мова, автор: didenkomary
ДАЮ БАГАТО БАЛЛІВ

НАПИШИТЬ ПЛАН ДО ТЕКСТУ:

Ми часто говоримо про дружбу, любов ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини продовжують залишатися холодними та безпомічними. «Ти — мені, я — тобі», — чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!».
«З усіх утрат утрата часу найтяжча», — писав видатний Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і єтим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання — а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов раптом схаменулись, озирнулись — довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, — задумуємося тоді, — живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодопомоги, душевного тепла. Жахаємося самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших — гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників. Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок. Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодопомоги всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню. Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність усе частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо в життя заповідь: знаходьмо час для ближнього!