Предмет: Українська мова, автор: lizazozula2

Скласти й записати оповідання на тему "Випадок у моему житті, який я ніколи не забуду".​

Ответы

Автор ответа: maksimgordovenkoukr2
2

Відповідь: У кожного є своя життєва історія. Впродовж усього життя людина переживає багато різних ситуацій. Вони закарбовуються у пам'яті людини назавжди. Про один з таких незабутніх випадків хочу розповісти і я. Було це у травні. Ми з татом повертались з прогулянки. Коли заходили до під’їзду, нашу увагу привернув шурхіт біля поштових ящиків. Яким же було наше здивування, коли ми побачили двох молоденьких голубів, які ще не вміли літати. Вони сполохано тулились одне до одного, шукаючи прихистку в темному кутку. Вдома ми розповіли про знахідку мамі, яка через декілька хвилин моїх благань погодилась забрати птахів в дім.

Таким чином, у нас з’явились нові маленькі мешканці. Спочатку вони покірно сиділи в паперовій коробці, а потім почали вивчати нове оточення і обережно приймати їжу з рук. Через деякий час ми переселили птахів на балкон. Там вони розправляли крила і намагалися літати. Коли голуби зміцніли , тато відніс їх на горище, де їх радо прийняли у свою голубину родину пернаті, які чисельно гніздились саме у цьому місті.

Ось така незабутня пташина історія ввійшла до моїх життєвих вражень та спогадів.

Пояснення:

Похожие вопросы
Предмет: Українська мова, автор: TORNADOBrogamer
Даю 50 балів!!!
Напиши переказ по тексту, а також ПРОДОВЖ ТЕКСТ РОЗДУМАМИ ПРО БАЙДУЖІСТЬ ЛЮДЕЙ ДО БЛИЗЬКИХ, ДРУЗІВ ОБСЯГ роздуму 0,5-1 СТОРІНКИ


Текст:


Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними та безпомічними. «Ти — мені, я — тобі», — чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!» «З усіх утрат утрата часу найтяжча», — писав видатний Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі? Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання — а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов раптом схаменулись, озирнулись — довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, — задумуємося тоді, — живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодопомоги, душевного тепла. Жахаємося самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі! Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших — гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно. Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників. Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок. Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодопомоги всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню. Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім. Оскільки самотність усе частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо в життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!