Письмовий докладний переказ тексту художнього стилю. "Каштанова мить"
Ответы
Ответ:
КАШТАНОВА МИТЬ
Вона пройшла обіч каштанів. Біля найменшого, шостого, зупинилась. В'юнкими стебельцями рук обвила його.
- Горенько!..
Торкнулась гарячими вустами мокрої кори. Підвела тужливі очі.
- Це тобі. Вістка про нього...
Хвильку переждала. Дослузалась, як у стовбурі осінь струмливо грає.
-Романко!.. Віднайшовся?
- Ні... Ніхто не знає, де він. Без вісті пропав...
- Живий він, живий!..
Рука безсило впала в кишеню старої фуфайки, а коли випірнула - в ній тремтіли шість паперців. Шість похоронних (...)
Глянула на каштан, як на сина. Жалісливо, тепло.
- Не доквітував весною... Морозенко вже дмухає, а пожити хочеться в цвіті. Причастить червоним вином прощального сонця...
Вона зомліла з подиву. Не каштан то стояв, а Романко. У сорочці білій. Смаглявий, усміхнений. В руках - дрібні каштанові свічі. "Живий я, мамо!" - каже. Але чорно-сива темінь. Павутинням липким заснувала свічі, загасила. І сонце загасила. Тьма налягла холодна.
- Де сонце, сину?
Каштан оранжове листя на голову їй зронив.
Опустилася долу на шелесткий багрянець, кору шорстку руками милувала.
- Живий Романко! Живий... (...)
"Ото чудна!" - помовляли в селі. Але що їй до того! Біль у неї. Чекання материнське. Жде - виглядає найменшого. Про всіх вона знає, про Романка - нічого... Похоронні отримала. Іванко - в Сталінграді, Микола - під Москвою, Андрійко - біля Дніпра,
Петрусь - в Одесі, Сергійко - в Малаховому кургані. Назар - чоловік - у Трептовому парку. І всі спочивають порізно. А де ж Романко? Оце папірець тримала - "без вісті пропав" у нім значиться. А може, то така похоронка? Та ні, пропав - це як десь заблукав... Живий він! Ночами всі вони приходили додому. І аби не стривожить, тихо озивалися: "Матусю". І коли тьохкало серце, і вона схоплювалася, і, взявши ціпок до рук, чвалала до віконця.
ППовільно лягають узори на лляний рушник. Той, який колись виткала, вимочила. А ще раніш зерна висіяла в землю. Зростила синій льон. Вибрала, висушила, витіпала його. Взимку пряла і снувала. Тепер - вишиває. Романків портрет. Готується до зустрічі. У квітанкову мить. І коли та згасне, зів'яне, почується поступ грабової палиці. Подибає вона до свого обійся. І потому зрідка з'являтиметься побіля каштанів. Вижидатиме наступного цвітіння. Поки сонце запалиться в її долонях. Рушник же лежить на покуті. Чекає нових узорів і тієї пори, коли оживе на вибіленому полотні Романко.
Різне про неї в селі кажуть. Дивуються. Та найбільше дивувались люди цим її сидінням під каштанами. Морози вже дихали, листя журхло. Цвіт осінній в'янув. І вона квапилась скінчити своє вишивання, доки свічі каштанові горять і видно їй візерункові лінії полотнини. Тремтливі руки тягнуть шовкову заполоч до світлих обрисів синового чола.
Яким же видалось воно? Бо по пам'яті вишивала...
Велась, тяглась шовкова нитка. Аж бриніла. І її рука раз по раз зводилась під каштанове гілля. Ось вона безсило впала на рушник. І зарум'янилось на полотні синове обличчя. І ридало материнське серце.
- Ваш лист!
Наче все життя вичікувала цих слів. Спохватилась. Звелась на копі і ступила вперед. Навпомацки, невпевнено.
- Від Романка? Живий? Я знала...
- Прочитати?
- Авжеж! І похутше...
Люди зійшлися на обійся Мудричихи. Почути останню новину про її найменшого сина, освятити смерк материнського чекання. "Роман Мудрик, ваш син, спочиваж вічним сном під Прагою..."
- Таки знайшовся... А що я, люди, казала? Не можуть сини пропадати без вісті...
І похилили голови односельці.
- Скажіть но мені, де та Прага? Близько? Далеко? Повезу рушник Романкові. І залишусь там... біля нього...
Погасили каштанові свічі. Сива паморозь листопадова вигаптувала літаковий слід у небі. Не бачила стара Мудричиха того гаптування. Підійшла до одквітлого каштана, обняла його:
- Здрастуй, синочку! Сонце яке в небі чисте! В серці моїм розвиднілось. Спасибі тобі, що засвітив його. Одгукнувся, синочку, не забув матері старої...
Люди не мали її за дивачку, розуміли її гіркотливе слово. І переказували один одному новину неймовірну: "Таки повернувся! Немарно чекала..."
Далеке осіннє сонце дивилось з неба, запам'ятовувало каштанову мить.