Короткий пересказ "Поллiанна"
Ответы
Ответ:
Мила дівчинка 11 років на ім’я Поліанна переїжджає жити до своєї тітки Поллі. Дівчинка дуже рано втратила матір, а тепер і батько помер, не залишивши їй ніякої спадщини. З родичів у Поліанни тільки тітка.
Попри схожість імен, героїні абсолютно протилежні. У дівчинки за душею ні гроша, тітка ж її – дуже заможна дама. При цьому у Поліанни виключно багатий внутрішній світ і неймовірний дар бачити хороше у всьому, що відбувається.
Тітка Поллі, навпаки, замкнута, сувора, не дозволяє собі ніяких вільностей. До того ж літня дама нітрохи не рада приїзду племінниці, від якої стільки шуму.
Міс Поллі найбільше любить тишу і свою самотність.
Унікальний дар Поліанни полягає в тому, що вона сама постійно грає “в радість” і прагне навчити цій грі всіх оточуючих. Вона примудряється щиро радіти навіть своїй маленькій кімнатці на горищі, хоча будинок тітки величезний і в ньому повно вільних кімнат.
Поступово все містечко переймає гру дівчатка з пустотливими веснянками на обличчі. Його жителі вчаться бачити світле в самих повсякденних або безрадісних обставинах свого життя. Навіть буркотлива хвора жінка стала радіти тому, що у неї є руки, а садівник – своїй горбатій спині.
Довше за всіх не здається сувора тітка Полі, але і вона з часом прив’язується до Поліанна, адже перед променистою усмішкою і щирим поглядом дівчинки не може встояти ніхто. Тітонька навіть дозволила оселити у своєму будинку кішку і собаку.
Поліанна стає загальною улюбленицею, у неї багато друзів.
Як грім серед ясного неба трапляється трагедія з Поліанною: її збиває машина. Лікарі тільки розводять руками, стверджуючи, що нічим не зможуть допомогти Поліанні, ходити вона більше ніколи не буде.
Жителі міста намагаються підтримати дівчинку, але вона розучилася грати “в радість” саме тоді, коли їй це найбільше було необхідно. Єдиною надією Поліанни залишається доктор, який давно закоханий в тітку Поллі.
Тітка і доктор давно посварилися і не спілкуються з того часу. Але Поліанна – це чудо, яке зближує всіх, навіть в такі важкі хвилини. Завдяки трагічним подіям, які сталися з Поліанною, доктор і тітка не тільки помирилися, а й повінчалися у лікарняній палаті дівчинки. Поліанна поступово одужує і вчиться заново ходити. Вона знову грає в свою гру і бачить радість в усьому.
Книга вчить ніколи не здаватися, ніколи не опускати руки, як би важко не було.
Вчить тому, що оптимізм і віра у свої сили здатні творити чудеса. Якщо ти не можеш змінити обставини, ти завжди можеш змінити ставлення до них. Як тільки змінюється ставлення до життя, в кращу сторону змінюється і саме життя
Це має допомогти
Поліанна – 12-річна дівчинка, в якої померли батьки. На всьому світі у неї залишилася тільки тітка Поллі. До речі ім'я дівчинки складено з імен двох сестер: тієї самої тітки і імені матері – Ганни. Мама маленької героїні померла кілька років тому, а батько – зовсім недавно, і тепер дівчинці доведеться жити у тітки — сухий, манірної дами, яка сприймає виховання племінниці як виконання боргу. Тітка Поллі переживає, що дитина може зіпсувати оздоблення кімнат і поселяє дівчинку на горищі.
Полліанна приїжджає поїздом, з собою у неї валіза, правда, напівпорожня. Основний багаж дівчинки — книги, які дісталися в спадок від батька. Полліанна знайомиться з тіткою, а потім піднімається в свою нову кімнату. Служниця Ненсі, допомагає дівчинці розібрати речі, здивована тим, що дівчинці сподобалося своє горище.
Весь будинок в цілому має розкішну обробку і затишний, а в приміщенні, де буде жити маленька сирота, звичайно, є все необхідне: ліжко, комод, шафа, стільці, але немає ні картин, ні килимів, які так сподобались Полліанні внизу, ні навіть дзеркала. Дівчинка пояснює, що з таким видом з вікна не потрібні картини, а в дзеркалі вона бачила свої веснянки і розчаровувалася. І навіть те, що у неї так небагато речей — теж добре, адже для того, щоб розкласти їх по шафах потрібно зовсім небагато часу.
Час йде і виявляється, що Полліанна завжди така — радіє кожній дрібниці, і навіть в неприємностях вміє знаходити щось хороше. Виявилося, що це така гра. Їй навчив дівчинку її батько. Одного разу Поллианні на Різдво дісталися в подарунок милиці, і тато сказав, що це дуже добре, що вони їм не потрібні. З тих пір вона так і грає, прагнучи знаходити привід для радощів навіть у самих сумних речах.