взаємодія османської імперії і війська Запорозького
Ответы
Ответ:
Взаємодія між Османською імперією та військом Запорозької Січі була складною та амбівалентною. З одного боку, османська імперія відносилася до запорожців з певним захопленням, підтримуючи їх у боротьбі проти польсько-литовської держави, яка була її головним суперником у регіоні.
З іншого боку, відносини між запорожцями та Османською імперією були складними, зокрема через релігійні та етнічні розбіжності. Османська імперія була мусульманською країною, тоді як запорожці складалися переважно з православних українців.
Незважаючи на ці розбіжності, запорожці з часом стали відважними воїнами, що заслужили повагу османської імперії. У XVII столітті запорожці були пов'язані з Османською імперією договором про взаємну допомогу, який забезпечував їм підтримку у війнах з польсько-литовською державою.
Объяснение:
Проте відносини між запорожцями та Османською імперією не були безхмарними. У XVIII столітті запорожці втратили підтримку Османської імперії, що спричинило зниження їхнього статусу та незалежності. Запорозька Січ була розформована російською імперією у 1775 році.
Починаючи з 1470-х років, Османська імперія почала опановувати північне узбережжя Чорного моря: 1475 захопила колонії на півдні Криму внаслідок чого Кримський хан визнав 1478 зверхність Османської імперії. Далі османи створили свої військові бази в Криму. Забезпечені османською протекцією, татари самі чи спільно із османами протягом двох століть нападали на українські землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике число української людності, яку продавали в Криму й Османській імперії. Стамбул був одним з головних ринків українських невільників. Українські бранки іноді відігравали певну політичну роль у житті Османської імперії: наприклад відома Роксолана що була жінкою османського султана Сулеймана. Вона мала неабиякий вплив на політику Османської імперії.
Тяжка доля невільників та боротьба з османами і татарами відбилися в українській народній творчості, у думах та історичних піснях.
Перший османський напад на Західну Україну відбувся в 1498/1499, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта у османсько-молдавські справи. Тоді османи пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після організації Запорізької Січі, . українські козаки почали чинити організований опір османсько-татарській агресії.
З другої половини 16 ст. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на османсько-татарські володіння на півдні України. Скориставшись з ослаблення Османської імперії війнами з Австрією і Венецією, козаки на початку 17 ст. організовували великі походи проти османських міст. Запорожці здобули Варну, Трапезунд, Синоп, кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед османського населення. Ці морські походи козаків на Османську імперії мали широкий відгомін у Західній Європі.
Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу із мусульманським світом, гетьман Петро Сагайдачний став членом Християнської міліції і зробив спробу організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Річ Посполиту, король країни Жиґмонт III був змушений прохати козаків про допомогу; і перемогу під Хотином (1621) вирішила 40-тисячна козацька армія та досвідчений провід гетьмана Петра Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625—1628) і Тарас Федорович (1630) продовжували антиосманську політику й уславилися морськими походами.
Відносини України з Османською імперією за доби Козаччини (16-17вв.) і Гетьманщини (17-18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, османська аґресія в Європі, яка тривала до кінця 17 ст., примушувала Козаччину чинити опір османським зазіханням на українські землі Речі Посполитої й руїнницьким нападам татар на Україну. Тим самим Козаччина ставала захисником християнської Європи від навали мусульманського світу і вважала це за свою історичну місію.
Ця концепція та створена нею традиція, особливо популярна у кінці 16 і першій половині 17 ст., мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми і тому вимагала активної української політики на цьому терені. Так виникла ідея об'єднання всіх сил православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її православних народностей, ліквідації османсько-татарських володінь на півдні України для виходу її через Чорне море на широкі шляхи національної та міжнародної економіки і політики. Протягом всього періоду до 1648 року зовнішня політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антиосманській коаліції західних чи східно-європейських держав: Українсько-московські походи Дмитра Вишневецького;
політика гетьмана Петра Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію;
їх морські походи на Кримське ханство і Османську імперію;
участь Козаччини в антиосманських планах короля Володислава IV
Ця ідея та її традиція імпонувала українським політичним і церковним діячам 17 ст., зокрема, Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (у перший період гетьманування до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.
Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Османської імперії. Вона висувала наперед союз України з Османською імперією й Кримським ханством (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Речі Посполитої та Московського царства — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Османською імперією й Кримським ханством — або пізніше з Московським царством.