написать пересказ по тексту 75 баллов СРОЧНО
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними та безпомічними. «Ти — мені, я — тобі», — чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!» «З усіх утрат утрата часу найтяжча», — писав видатний Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі? Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання — а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов раптом схаменулись, озирнулись — довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, — задумуємося тоді, — живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, твзаємодопомоги, душевного тепла. Жахаємося самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі! Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших — гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно. Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників. Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок. Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодопомоги всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню. Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім. Оскільки самотність усе частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо в життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Ответы
Объяснение:
Результат
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Ми дуже добре знаємо, що просити в тих, кого маємо непомітно зараховувати до своїх друзів і знайомих, а не для перевірки чистоти їх сумління. Знаємо, говоримо, міркуємо, сперечаємося. Наші стосунки залишаються осторонь і безпорадними. «Ти для мене, а я для тебе» — хіба це не та меншовартість, яку вони випромінюють сьогодні? А тепер інша проблема дружніх стосунків: «Ніколи!» «З усіх втрат найстрашніше — втрата часу», — писав славетний Сковорода. То як може бути дружба, симпатія, співчуття? Час, проведений з ними, марна трата? А може, він просто той незмінний прайм-тайм, відведений нам на Землі?Мамам потрібна наша увага, друзі дзвонять, сусіди мають елементарне прохання, але ми цього ніколи не робимо: готуємося до уроків, спілкуємось через Інтернет, ходимо на заняття у фітнес-клуб. Після незліченних відмов вони раптом прийшли до тями й озирнулися навколо — там було порожньо, і ніхто не міг говорити. «Що це означає, — дивуємося ми, — ми живемо, щоб вчитися, чи живемо, щоб вчитися?» Ми свідомо обираємо зріле життя, а не відлюдне життя, позбавлене спілкування на місці, взаємодопомоги та духовного. тепло затишку. Ми боїмося ідеї самоізоляції. Це все одно, що взагалі припинити своє життя! Деякі люди використовують свою заклопотаність як привід звільнитися від світу та його проблем. Вони часто виявляють просто нахабну байдужість. Подумайте, чи не вульгарно звинувачувати роботу й навчання в недосконалості душі? Що важливіше: присвятити себе своїй роботі чи підтримати зневірених? Звичайно, ми живемо накопиченням речей, але для інших ми вмираємо. З часом ми зрозуміли, що й самі заблукали.Але інколи вже пізно. Ось він — духовний портрет неспокійної людини. Скоріше корислива людина, позбавлена можливості допомогти і розрадити, перетворює співчуття на формальність і топить турботу про інших у нісенітниці. Було б сумно і боляче, якби це був портрет більшості моїх сучасників. Отже, знайдемо час! Ми живемо за крок від сусідів, і тільки від нас залежить, об’єднає чи роз’єднає нас цей крок. Давайте знайдемо час! Було б прикро, якби його не було. Якщо ні, це болісно і несправедливо. Давайте знаходити його щодня, а не лише у вихідні. У календарі дружби і взаємодопомоги відзначені всі дні. Не забуваймо: вони стукали у двері твоєї душі за розрадою, як колись стукали за хлібом і вогнем. Знаходьмо час, бо для когось він може бути паличкою-виручалочкою, єдиним виходом, майбутнім. Тепер, коли самотність все більше нагадує нам нікчемність, а відмова від підтримки та болісна самокритика лягає на душу, візьмімо собі заповідь: приділяймо час ближнім!