Допоможіть, даю 15 балів! Спосіб життя Василя Костянтина Осторзького.
Ответы
Ответ:
Василь Острозький народився 2 лютого 1526 року або в один з наступних днів (йому мало виповнитися 15 років під час тижневих святкувань Громниць (Стрітення, 2 лютого за юліанським календарем) у 1541 році)[4]. Він був молодшим сином князя Костянтина Острозького (старший — Ілля) від другого шлюбу з князівною Олександрою Семенівною Слуцькою. На момент народження батьку Василя було більше 60 років. Походив з роду Острозьких — найбагатшого і найвпливовішого князівського роду тодішніх Білорусі та України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських князів — Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, також короля Данила.
Після смерті батька в 1530 році виховувався матір'ю в Турові. Молодим дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. Після смерті в 1539 році старшого брата Іллі вступив у багаторічну боротьбу за батьківську спадщину, що тривала аж до 1574 року.
З середини 1540-х років в офіційних документах Василь Острозький починає іменуватися батьковим ім'ям — Костянтин. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. Костянтин Василь Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.
У 18 років (1543—1544) розпочав військову службу під керівництвом маршалка Волинської землі князя Федора Санґушка. Політичну кар'єру почав 1550 року, отримавши від великого князя Литовського посаду старости Володимирського і маршалка Волинського. Найкращий захисник від татарських нападів після смерті батька[5].
У 1559 році К. В. Острозький став воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить К. В. Острозького «некоронованим королем Русі»[6], що проводить відносно незалежну політику в руських землях. У 1560-х роках К. В. Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої.
1569 року став сенатором. Був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 року, підписав її[5].
1572 року згасла династія Ягеллонів — К. В. Острозький в 1573—1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Османська імперія (цьому завадило те, що вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський — після смерті останнього Рюриковича царя Федора I Івановича, в 1598 через спорідненість з московськими Рюриковичами.
У 1574 році переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку під керівництвом італійського архітектора П'єтро Сперендіо.
У вересні 1574 року мав суперечку з Єжи Язловецьким[7].
1579 року замок і місто Чернігів намагались здобути частини війська короля Стефана Баторія під командуванням князів К. В. Острозького та Михайла Вишневецького. Взяти не змогли, тому підпалили[8].
13 липня 1598 року Юрій Римінський підтверджує, що села Будораж, Буще, Півче, Воля, новоосажене с. Борщівка і с. Мізоч Малий, які захопив київський воєвода кн. Костянтин Острозький, належать Луцькій та Острозькій єпископії. 14 липня 1598 року волинський каштелян Михайло Мишко Варковський на прохання будоразького урядника луцького і острозького єпископа Кирила Терлецького підтверджує, що села Будораж, Буще, Півче, Воля, новоосаджене с. Боорщівка, с. Мізоч Малий, які захопив київський воєвода кн. Костянтин Острозький, здавна належать Луцькій та Острозькій єпископії. 26 квітня 1600 року Сигізмунд III за скаргою луцького та острозького єпископа Кирила Терлецького і капітули луцької церкви св. Йоана Богослова, викликає до королівського суду київського воєводу кн. Костянтина Острозького, який відібрав у Луцької і Острозької єпископії двір в с. Точивєки і завдав їй збитків у 4000 кіп литовських грошів.[9]
15 (18) жовтня 1592 року отримав свідоцтво Сейму щодо попередження ним урядників Речі Посполитої про занепад та руйнування укріплень Києва, Білої Церкви, зокрема, що замки в містах знаходяться «у вкрай незадовільному стані»[10].
1594 року зять Христофор Перун Радзивілл подав позов на нього від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовільнив земський суд у Слонімі. Перед її розглядом в Коронному трибуналі 24 серпня 1594 року уклав з тестем угоду, за якою Радзивілли отримували, зокрема, Глуськ, Тернопіль, права на Копись[11].
У латинській катедрі Тарнова коштом князя К. В. Острозького було встановлено наприкінці XVI ст. виготовлений скульптором Паллавіні надгробок батьку Янові-Аморові (верхній ярус) та сину Янові Криштофові (нижній) Тарновським[12].