біографія М. Грушевського
Ответы
Ответ: український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918). Член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), член-кореспондент ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць.
Объяснение:
Ответ:
буду благодарна за подписку
Объяснение:
Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 року в містечку Холм, нині Люблінське воєводство Польщі, за тодішнім адмінподілом — Королівстві Польському, Російська імперія.
Батько — Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією батько здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови.[9] Мати — Глафіра Захарівна Опокова, походила з сім'ї священнослужителів із містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Грушевський згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття[10].Історик народився і провів перші три роки свого життя: «в піарських будинках, де містилась семінарія і мав своє помешкання мій батько».У липні 1886 року Грушевський написав письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету[10].
Роки навчання Грушевський згадував з певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці зі студентами[13].