Чому українську літературу початку 20ст. охарактеризували як літературу "Розстріляного відродження" (поясніть 2 слова: чому відродження, чому розстріляне)
Ответы
Ответ:
Єжи Ґедройцю. Вперше він вжив цей вислів у листі до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року, запропонувавши його як назву антології української літератури 1917—1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?». «То нехай же так і буде», — було сказано тоді.
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року[2] й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду. Вона подає найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українській СРР нараховувалося 5000 письменників).
На думку дослідниці української літератури 1920-х років Ярини Цимбал, «розстріляне відродження» було вдалою назвою для антології, але невдалою для всього покоління творчої інтелігенції. «Червоний ренесанс», на її думку, більш вдала метафора, оскільки це самоназва. Вперше вона з'явилася 1925 року, коли одночасно й незалежно один від одного вийшли книжка «Ренесанс української літератури» Олександра Лейтеса і поема «Заклик червоного ренесансу» Володимира Ґадзінського[3]. Того ж року вийшов журнал «Нео-Ліф», у передмові до якого, також написаній Ґадзінським, зазначалося: «Для нас минуле — тільки засіб пізнання сучасності та майбутнього, корисний досвід та важлива практика при великій будові Червоного Ренесансу»