Предмет: Другие предметы, автор: Lybka01

Як пересувається та які має пристосування для цього кріт?

Ответы

Автор ответа: anastezziasadovnicha
0

Ответ:

Для підземного життя кроти й сліпаки мають ряд як загальних, так і специфічних адаптивних рис в будові тіла. Загальними є видовжене, валькувате тіло, густий, щільний, майже не диференційований волосяний покрив, редукований зір (очі маленькі, або сховані під шкірою, або зовсім відсутні). Кроти риють землю за допомогою широких кігтястих, вивернутих назовні передніх лап. Сліпаки вигризають грунт за допомогою широких різців. Щоб під час риття земля не потрапляла в рот та ніздрі, на губах та носі у сліпаків є спеціальні захисні складки шкіри.

Вплив кротів та сліпаків на грунтовий покрив (його фізичні і хімічні властивості) багато в чому схожий. Перш за все вражають масштаби риючої діяльності цих невтомних землекопів. Встановлено, що кроти на окремих ділянках можуть викидати на поверхню до 160 тон землі на 1 гектар.

Похожие вопросы
Предмет: Английский язык, автор: makogonalina
Переведите пж,очень нужно
I wondered: Find our way to where? It occurred to me that, in our rush to escape the island, I had only ever heard the children talk about reaching the mainland, but we’d never discussed what to do once we got there—as if the idea of actually surviving the journey in those tiny boats was so far-fetched, so comically optimistic, that planning for it was a waste of time. I looked to Emma for reassurance, as I often did. She gazed darkly down the beach. The stony sand backed up to low dunes swaying with saw grass. Beyond was forest: an impenetrable-looking barrier of green that continued in both directions as far as I could see. Emma with her now-lost map had been aiming for a certain port town, but after the storm hit, just making it to dry land had become our goal. There was no telling how far we’d strayed off course. There were no roads I could see, or signposts, or even footpaths. Only wilderness.

Of course, we didn’t really need a map, or a signpost, or anything else. We needed Miss Peregrine—a whole, healed one—the Miss Peregrine who would know just where to go and how to get us there safely. The one perched before us now, fanning her feathers dry on a boulder, was as broken as her maimed wing, which hooked downward in an alarming V. I could tell it pained the children to see her like this. She was supposed to be their mother, their protector. She’d been queen of their little island world, but now she couldn’t speak, couldn’t loop time, couldn’t even fly. They saw her and winced and looked away.

Miss Peregrine kept her eyes trained on the slate-gray sea. They were hard and black and contained unutterable sorrow.

They seemed to say: I failed you…