Question

доповідь про будь-яку культурну спадщину Українського народу

Answer 1

Ситуація довкола знищення розписів Модеста Сосенка (1875–1920) та Юліана Буцманюка (1885–1967) у Славському храмі Успіння Богородиці чудово засвідчує те, як багато всього цінного й важливого для української культури перебуває на периферії, як мало народ про це знає і як йому взагалі до того байдуже. Найсумніше, що найбільше байдуже, як виявляється, саме місцевому люду, котрий мав би пишатися тим, що в селищній церкві є роботи знаних майстрів. Натомість людність знищує це своїми руками під егідою отця, котрий мав би вести людей за собою, бути світочем й провідною зорею, що веде крізь морок, а раптом сам виявляється мороком. Чорною дірою, що поглинає безцінні культурні артефакти.

Вірш «Галицько-Волинські майстри» Олеся Лупія закінчується рядками:

Немало тих святих творінь

Понищили чужинські орди,

Та що зберіг народ наш гордий,

Те знищити не може тлінь.

Тлінь, можливо, й не може, а от «народ наш гордий» – так він запросто. Люди направду керуються у власних діях хибною формулою: «Я тебе породив, я тебе і уб’ю», бо якраз до творення вони ніякого стосунку не мають. Місцеві громади, у віданні котрих перебувають храми, чомусь вважають, що пам’ятки цілком і повністю є їхньою власністю, і це не несе перед ними ніякої відповідальності за дії щодо них. Мовляв, що хочемо – те й робимо. Проте вони забувають, що пам’ятки на те і є пам’ятками, аби належати всій країні, а не жменьці людей, котрі не усвідомлюють цінності того, що їм ввірено і навіть не хочуть нічого чути про важливість цих місць.

Вони почуваються ґаздами, тому роблять, що хочуть, але чомусь не відчувають тяглості традиції. Не відчувають відповідальності перед рідними й близькими, котрі колись вкладали в ті храми не лише кревні, а душу.

Сумно ще й те, що нічого культурного на цій периферії не твориться натомість. На місці краси постає лише тупе жлобство у вигляді вагонки, цибулястих бань «під золото» і зачинає буянити царство штучних квітів. Люди нищать залишки минулої розкоші своїми руками. Переривають традиції, руйнують зв’язки поколінь. Виривають із української культури цілі пласти. Вони можуть навіть бідкатися щодо Нотр-Дама, але зовсім не шкодувати робіт Сосенка, Буцманюка та Левинського.