Эссе на тему деты за решеткой.
Есе на тему діти за гратами
Ответы
Ответ: Чого найбільше не вистачає підліткам, які відбувають покарання у колоніях? Чи готують неповнолітніх у місцях несвободи до самостійного життя на волі? Звідки виростає підліткова злочинність і як можна цьому протидіяти? Про це розмова із волонтером Василем Возняком, який об’їхав усі колонії України і зняв фільм про підлітків за ґратами і людей, які допомагають їм.
– Починаючи від 2011 року, коли я вперше відвідав Прилуцьку колонію, до сьогодні я відвідав усі виховні заклади для неповнолітніх в Україні, враховуючи колонію для неповнолітніх дівчат у Мелітополі.
А розпочалося все з того, що майже 7 років тому моя знайома розповіла, що відвідує місця позбавлення волі як волонтер разом з греко-католицьким священиком Костянтином Пантелеєм, і запитала, чи я б хотів спробувати і себе в такій ролі.
Скажу чесно, одразу я не був у захваті від цієї ідеї. Та все ж подумав: «Якщо вона може і не боїться, то чому я ні». Я погодився і ми поїхали до Прилуцької колонії. По дорозі я намагався собі уявити підлітків, яких я там побачу. «Напевне, з поголеними головами і дуже агресивні», – думав я. На моє здивування, я тоді не побачив там агресії.
Я не є наївним. Я розумію, за які порушення закону там перебувають підлітки. Але те, що я побачив тоді, вразило мене у доброму розумінні. Там були спраглі на спілкування діти, які явно недоотримали тепла вдома. Мене це зворушило, і я захотів приїхати ще.
З того часу я почав їздити у Прилуцьку виховну колонію як волонтер, регулярно. І, звісно, мене дуже вразило служіння ув’язненим, яке творив отець Костянтин. Глибока людина, розважливий, аскетичний. Його харизма захопила нас – волонтерів, а вихованці колонії, думаю, сприймали його як авторитетного батька. Я захотів йому допомагати.
А тоді я вступив вчитися до Українського католицького університету і переїхав до Львова. Була перерва у три роки відвідувань місць несвободи. А тоді до мене звернувся співак з української діаспори у Німеччині Ростислав Бьоме, відомий під сценічним іменем Artisto (який написав неофіційний гімн революції «Revolution Ukraine»), і запропонував мені бути відеооператором у турі колоніями для неповнолітніх України. А розповів Ростиславу про мене отець Костянтин. Так я побував у всіх колоніях України.
Тоді було 6 колоній для неповнолітніх: у Кременчуку, Куряжі, Мелітополі, Ковелі, Дубні і Прилуках. Це був 2015 рік. На сьогодні деякі з них уже закрили.
Якщо говорити, що саме мене вразило тоді у всіх цих виховних колоніях, – це працівники. Це люди різних професій і службових посад – вчителі, вихователі, психологи, працівники пенітенціарної системи. Я побачив, що вони люблять цих дітей, хоч це і дуже нелегко.
– Що хвилює підлітків, які відбувають покарання? Про що вони мріють? Чого хочуть?
– Я буду говорити саме про Прилуцьку виховну колонію, бо відвідував її регулярно і найбільшу кількість разів.
Звичайно, всі мріють про свободу і чекають дня, коли звільняться. Чого вони прагнуть? Того самого, що і ми, тільки з особливою чутливістю – поваги, гідного ставлення, бути потрібними і важливими, уваги, визнання, відчувати підтримку і довіру, бути любленими. Вони спраглі спілкування. Мені здається саме цього вони недоотримали у своїх сім’ях, що і спонукало їх піти хибним шляхом.
На мою думку, компенсація цих потреб може в майбутньому зробити з цих дітей відповідальних чоловіків. Я знаю історії хлопців, для яких виховна колонія була моментом зміни життя на краще. Але це залежить від багатьох факторів – працівників колонії, батьків, священиків і волонтерів, від самої дитини, а також її підтримки на свободі.
– Наскільки, на ваш погляд, умови життя і виховання у тих колоніях, які ви відвідали, сприяють подальшій ресоціалізації підлітків?
– У Прилуцькій виховній колонії, як на мене, досить хороші побутові умови. Є клуб зі сценою з хорошим технічним оснащенням, де вихованці навчаються співати, ставлять вистави, є приміщення для спорту з тренажерами, на території колонії є спортивні місця, їдальня, бібліотека, шкільні класи, кімната психолога, зала з проектором та екраном, охайні і чисті кімнати для спання, є майстерня, де малюють, вишивають, ліплять і вирізають з паперу.
Вони як друзі. Це найбільше, що може подарувати людина у цій ситуації
Але найцінніше, що там є, – це люди, які сприяють ресоціалізації ув’язнених. Звичайно, я не знаю усіх співробітників, але з деким із них за ці роки мені вдалося особисто потоваришувати. Ведуча гуртка Ольга Муляр – вчить вихованців колонії малювати, вишивати і ліпити. Я показую її у своєму короткометражному документальному фільмі «Небо над головами». Я побачив, що Ольга любить цих дітей, переживає за них. Коли вихованці звільняються з колонії, то дзвонять до неї, питають у неї поради, цікавляться її життям і новинами з колонії. Вони як друзі. Це найцінніше, що може подарувати людина у цій ситуації.
дами.
Объяснение: