Предмет: Алгебра, автор: demofav4673

Будь ласка допоможіть написати твір на тему "культура проти війни" даю 50 балів​

Ответы

Автор ответа: Antonqwert
1

Ответ:

Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні завжди шкодували. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього один відсоток, від якого могли відщипнути на інші потреби. Платники податків щиро вірили, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книгу чи пісню прирівняли до «Снікерса». Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний.

Зрештою, те саме відбувалось і в інших пострадянських республіках. Наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада не робила жодних промоцій національній культурі, зокрема, літературі. Але грузини – нація монолітна, і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «хто не дбає про власну культуру, той змушений фінансувати чужу».

Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від «Русского мира». Їм таке й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу.

Я пам’ятаю, як приїхав на Форум Ющенко, коли ще був президентом, і поки він збирався, походжав та бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів та покупців.

Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди запросили тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, – заржавілі флюгери культури. Мене тоді занесло випадково в центр, і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури. Балаканина, широкі жести з боку влади, а з боку культурних діячів – слізні чолобитні, петиції на захист когось чи чогось.

Здається, й зараз нема державної волі боротись з «Русским миром», почути тисячі діячів культури – не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть нелегку місію, дотримуючись здорової дистанції від будь-якої влади.

Разом з армією, освітою, медициною мовчки та послідовно суспільство і влада нищили культуру, тож тепер маємо війну, якої не було б, якби на Донбасі були українські школи й українські книгарні, якби було встановлено квоти на українську книгу, українські видання і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків ув’язнюють на три роки, а за вбивства і катування патріотів – посадять під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду.

Суспільство виглядає не краще, бо ж воно породило цю владу. Пересічний український культурний споживач шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках і регулярно дивиться шоу Шустера та російські серіали. Він не може вибудувати логічний зв’язок між улюбленим гуртом Путіна "Любе"» і розпореними животами патріотів у Слов’янську, між церквою Московського патріархату в Почаєві і зруйнованими дитячими садками й обстріляними шпиталями на Донбасі.

Саме на нього, пересічного, сірого й ординарного, робить ставку влада, саме на нього рівняється ринок дешевого культурного мила і гіпсових гномиків та ангеликів. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються й починають розуміти, що іншої України нема ніде у світі.

Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів, бандитські серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування для підлітків, що не знали іншого мистецтва й інших розваг, і поодинокі спалахи насильства тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.

Объяснение:

Похожие вопросы
Предмет: Русский язык, автор: gulfina98
Напишите сочинение-рассуждение, раскрывая смысл высказывания лингвиста В.Г. Ветвицкого: «Имя существительное – это как бы дирижёр грамматического оркестра. За ним зорко следят оркестранты – зависимые слова – и уподобляются ему по форме, согласуются с ним». Аргументируя свой ответ, приведите 2 (два) примера из прочитанного текста.
Приводя примеры, указывайте номера нужных предложений или применяйте цитирование.
Вы можете писать работу в научном или публицистическом стиле, раскрывая тему на лингвистическом материале. Начать сочинение Вы можете словами В.Г. Ветвицкого. 
Объём сочинения должен составлять не менее 70 слов.
Работа, написанная без опоры на прочитанный текст (не по данному тексту), не оценивается. Если сочинение представляет собой пересказанный или полностью переписанный исходный текст без каких бы то ни было комментариев, то такая работа оценивается нулём баллов.
Сочинение пишите аккуратно, разборчивым почерком.



САМ ТЕКСТ 


(1)В командировки мама и отец ездили очень часто: они вместе проектировали заводы, которые строились где-то очень далеко от нашего города. (2)Я оставался с бабушкой – маминой мамой.
(3)В неблагополучных семьях родители, уехав из дому, вообще не присылают писем, в благополучных пишут примерно раз или два в неделю – мы с бабушкой получали письма каждый день. (4)Мои родители соблюдали строгую очерёдность: одно письмо – от отца, другое – от мамы. (5)Порядок ни разу не нарушился. (6)В конце письма неизменно стояла дата, а чуть пониже было написано: «8 часов утра». (7)Значит, отец и мама писа́ли после своей утренней пробежки и перед работой.
– (8)Фантастика! – сказала однажды бабушка. – (9)Хоть бы раз перепутали очередь!..
(10)Я не мог понять: восторгается она моими родителями или в чём-то их упрекает? (11)Это было отличительной бабушкиной чертой: по её тону часто нельзя было определить, шутит она или говорит всерьёз, хвалит или высмеивает. (12)Я-то восхищался ими, поскольку мы часто восхищаемся поступками, на которые сами не способны.
(13)Конечно, бабушка была счастлива за свою дочь, гордилась её мужем, то есть моим отцом, но она, как и я, редко следовала тем правилам, к которым нас с ней стремились приучить.
(14)Например, мама и отец старались закалить нас. (15)Но мы с бабушкой не желали обтираться ледяной водой, вставать по воскресеньям ещё раньше, чем в будни, чтобы идти на лыжах или в поход. (16)Мы сознавали, что нечётко делаем гимнастику.
(17)Вообще, мои родители то и дело обвиняли нас обоих в нечёткости: мы нечётко сообщали, кто и когда звонил маме или отцу по телефону, нечётко выполняли режим дня.
(18)Проводив маму с отцом в очередную командировку, мы с бабушкой тут же, как заговорщики, собирались на экстренный совет. (19)Невысокая, сухонькая, с коротко подстриженными волосами, бабушка напоминала озорного мальчишку. (20)А этот мальчишка, как говорили, сильно смахивал на меня. (21)И не только внешне.
– (22)Ну-с, сколько денег откладываем на кино? – спрашивала бабушка.
– (23)Побольше! – говорил я.
(24)И бабушка, любившая ходить в кино, как и я, откладывала побольше, а экономились деньги потом на обедах.
(25)По мнению родителей, мы с бабушкой поступали неразумно 
и были неправильными людьми, и это нас объединяло. 
Предмет: Литература, автор: РоманКирпичников