100 БАЛОВ!!! СРОЧНО!!!Економічний розвиток Німеччини та Італії в останній четверті ХІХ ст . Спільні та відмінні риси!!!
Ответы
Ответ:
В Італії та Німеччині впродовж міжвоєнного періоду спостерігалася наявність тенденції до виразної регіоналізації, традиційно обумовлена особливостями процесів націо- та державотворення. Об’єднання Італії та Німеччини в потужні національні держави відбувалося паралельно в часовому вимірі (об’єднання завершено у 1871 році), проте через суттєві відмінності в розвитку продуктивних сил та відповідну різницю в потенціалі модернізаційних процесів, які охопили індустріальні суспільства Європи наприкінці ХІХ століття, на момент завершення Першої Світової війни 1914 – 1918 років виявилась певна асинхронність в розвитку політичних інститутів.
При створенні національних держав в Італії та Німеччині було обрано якісно відмінні моделі інтеграційних проектів, що відповідали різним підходам до формування загальнонаціонального консенсусу. В Італії, що сформувалась як відносно сильно централізована конституційна монархія, реалізовано модель побудови унітарної держави для консолідації територій з різним рівнем соціально-економічного розвитку, історично обумовленою структурою соціальних відносин та менталітетом. В Німеччині, що проектувалась як конституційна монархія, проте внаслідок поразки у Першій світовій війні трансформувалась у напівпрезидентську республіку, реалізовувалась федеративна модель, яка зберігала серйозну автономію та самобутність державних утворень, що увійшли до складу уніфікованої держави.
Характерною особливістю розвитку Італії залишалася так звана “південна проблема”, яка полягала у різкій диференціації індустріалізованих північних та аграрно-сировинних південних областей, що зумовлювала поляризацію соціально-економічних та політичних еліт. Економічна недорозвиненість півдня була спричинена історичними чинниками, пов’язаними із тривалою територіальною роздробленістю італійського етносу, а також неефективним державним управлінням та корупцією, що детермінувалися архаїчними формами клієнталістських відносин. На цьому ґрунті у масовій свідомості відбувалося формування комплексу міфологем і стереотипів для легітимізації регіональної ідентичності, які тиражували тезу про “працьовиту північ”, що “годує ледачий південь”. В українському політичному бутті у зв’язку з процесами, що супроводжували передвиборчу кампанію 2004 року, спостерігалося аналогічне протиставлення східних та західних областей держави за вищевказаною критеріальною ознакою. Якщо в Італії проблема протиставлення регіонів конституювалася у вимірі “північ-південь”, то в Німеччині аналогічний поділ можна було одночасно спостерігати в системі координат “південь-північ” і “захід-схід”. В Німеччині розмежування на макрорегіональному рівні мало чітку географічну детермінованість: поділ “північ-південь” корелювався із розташуванням долини річки Майн, тоді як поділ “схід-захід” корелювався з річковими системами Райну і Ельби. На відміну від гомогенної в етноконфесійному відношенні Італії, де абсолютна більшість населення сповідувало католицизм, в Німеччині переважав протестантизм, окрім південних та західних регіонів. Таким чином, в Німеччині розмежування між регіонами ускладнювалося ще й на основі конфесійного чинника; схожу ситуацію можна спостерігати й в Україні, де за умов переважання християнства наявне розмежування між православ’ям та греко-католицизмом із чіткою географічною кореляцією.