Предмет: Русский язык, автор: LULU122

Выписать местоимения и написать какое оно,например:она-личное и т.д.И указать в каком предложении это местоимение.В этом тексте
В далёкие времена в одном царстве-государстве жили добрые и весёлые люди. Они трудились не покладая рук, поэтому их государство славилось богатством и достатком. А неподалёку от этого царства среди мрачных скал в сырой пещере жила злая колдунья, которую раздражало веселье, трудолюбие и жизнерадостность. Она долго ломала голову, как навредить своим счастливым соседям, чтобы они перестали работать, веселиться и радоваться жизни, и, наконец, придумала страшную месть. Схватила она свой волшебный посох, ударила им три раза о землю и прокричала:

– Пусть эти счастливчики забудут свои имена; пусть дети забудут имена родителей, а родители имена детей; пусть они забудут названия всего, что их окружает!

Злая колдунья отбросила посох и, со злорадством потирая руки, сказала:

– Вот теперь они, не понимая друг друга, обязательно рассорятся. Придёт конец их счастью и радости!

И в царстве наступил беспорядок… Люди стали мрачными, раздражительными, грустными. Ещё ничего не понимая, они пытались объяснить случившееся, но у них ничего не получалось.

Так продолжалось до тех пор, пока жители волшебного государства не догадались, что они забыли свои имена, имена своих детей, близких, названия всего того, что их окружало. Как вернуть свои имена, как узнать названия предметов и вещей, они не знали, и от этого очень страдали.

Но вот однажды в это царство случайно попал добрый мудрец с длинной седой бородой. Люди, удручённые бедой, бросились ему навстречу и, поведав о своём горе, попросили помочь вернуть им былую жизнь, полную радости и веселья.

– Хорошо, я помогу вам вернуть имена, но это будет не сразу, – пообещал мудрец. – А пока я даю вам слова вместо названий и имён, которые отобрала злая колдунья. Эти слова будут только указывать на лица и предметы. Используя их, вы сможете разговаривать между собой, понимать друг друга. Например, каждый из вас о себе будет говорить я; если вас будет много, скажете мы. Обращаясь к кому-либо, говорите ты, а к нескольким людям – вы. Рассказывая о ком-то или о чём-то, говорите он, она, оно; если их много – они.

А пока прощайте! Я иду к злой колдунье за вашими именами.

Мудрец долго искал пещеру лютой ведьмы и, наконец, добрался до её жилища. Он попросил ведьму вернуть жителям царства их имена. Колдунья согласилась, но с условием, что он отгадает её хитрые загадки. Она, конечно же, была уверена, что никто никогда не сможет разгадать их. Но он разгадал.

Ответы

Автор ответа: Юльчик12134567890
1
1 абзац.Они-личное.Этого-указательное.Которую-относительное.Она-личное.Они-личное.Она-личное.Свой-притяжательное.Им-личное.
Прямая речь. Эти-указательное. Свои-притяжательное. Они-личное. Их-притяжательное.
Вторая прямая речь. Они-личное. Их-притяжательное.
3 абзац. Они-личное. У них-личное.
4 абзац. Они-личное. Свои-притяжательное. Своих-притяжательное. Того-указательное. Их-личное. Свои-притяжательное. Они-личное. Этого-указательное.
5 абзац. Это-указ. Ему-личное. Своём-притяж. Им-личное.
Прямая речь. Я-личное. Вам-личное. Это-указат. Эти-указат. Их-притяжат. Вы-личное. Вас-личное. Себе-возвратное. Мы-личное. Ты-личное. Он,она,оно-личные.
Я-личное. Вашими-притяжательное. 
Последний абзац. Её-притяж. Он-личное. Их-притяж. Он-личное. Никто-отриц. Их-притяж.
Местоимения много раз повторяются. Думаю,если что,то ты их найдёшь. 


LULU122: Спасибо
Похожие вопросы
Предмет: Українська мова, автор: eriknazarenko2000
Стислий переказ розповідного тексту з елементами опису місцевості в художньому стилі.
Текст:
Заходила ніч.
Німіє степ і тьмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої
днини. Не погасло ще на заході, як кров, червоне зарево, а вже над ним
у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря.
А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною
плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився білим чарівним
огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, усе на землі потопляючи. Над
степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зайшла.
Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу
хуторець.
Синіють у промінні хатки. У яр потяглися довгі тіні.
Тихо в хуторі, мов у скам’янілому царстві із давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — усе мертво лежить коло хат, немов ті цяцьки,
що перед сном порозкидали малі діти. По дворах манячать стіжки свіжої
пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють не зношені снопи, стелються
довгими рядами не загребені покоси і, збившись стеблинами в густу
лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна.
Розкошами, красою віє над степом…
У яру тихо й сумно. Світить над ним місяць. Уздовж його розтягнулися
довгою стрічкою кучеряві верби. З-під верб одірвались і попливли проти
місяця понад зрошеною травою марища — тіні. Запирскало щось…
Воли. За волами виринула й стала в яру волохата постать.
На голові в неї наверчене жмутом якесь ганчір’я, довга свита
підперезана білою ганчіркою, на ногах великі мужичі чоботи, а в руках
— батіг. З купи ганчірок визирає мармурове дівоче личко з дуже
великими пречудними очима. Дівчина притулилася плечем до стовбура
й закинула голову проти місяця. Очі в неї склепилися, руки опустились,
як у сонної. Стоїть і осміхається.
Затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і
виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ.
Потім із моря звуків вирізалися дзвінкі, мов із срібла викувані, слова
пісні:
Яром, яром, пшениченька ланом,
Горою овес.
Не по правді, молодий козаче,
Зо мною живеш…
Слова всі до одного оддалися голосною луною: ні одне не сховалося.
Дівчина замовкла і схилила голову. Стало знов тихо. Тільки десь
далеко, тремтячи в повітрі, завмирали останні одголоси пісні.
Верби стоять непорушно. Крізь їх віти де-не-де визирають далекі зорі.
Дівчина звела великі очі й довго вдивлялася ними в сріблясту далечінь.
Здіймала руки, щось шепотіла сама собі, кивала гірко головою. Знову
зворухнулося повітря, і срібні звуки розбудили степ. Дівчина заплющила
очі, марить і співає.
І ввижається бідній дівчині в старих лахміттях, що не наймичка вона, не
сирота… Вона дочка багатого батька. У неї шовком шиті сорочки, дорогії
килими, дукачі срібні… Та не милі їй вони, бо не хоче її любити козак
молодий. А той козак — такий хлопець, яких уже немає тепер: він у
пишному вбранні, що сяє, як сонце. Під ним грає кінь вороний, а в того
коня горять на ногах
золоті підкови, срібні
виблискують стремена.
Сидить козак на коні
перед нею, хороший і
вільний, як вітер
степовий, а вона стоїть
перед ним засмучена та
стиха докоряє йому, що не
по правді він з нею
живе…
Тужить, розливається
голос дівчини, і лунає-розлягається по сонному степу живе оповідання
про дівчину та зрадливого козака
Предмет: Математика, автор: 77655