Предмет: Английский язык, автор: sobakinvova

Нужно перевести текст,только не переводчиком.

Oxford street is a very big and popular shopping centre in London. There are clothes shops and shoe shops, book shops and dress shops.One of the largest department srores in Oxford street is Selfridges. It has more than 300 departments on 6 floors, 2500 employees and every day more than 100 000 people from all over the world walk its doors, eat in its 5 restaurants and use its four lifts and three escalators.In the early days there were gardens on the roof and many people came and looked at the famous Selfridges lifts. Today it is famous for its window displays at Christmas.Selfridges is a very expensive department store, that is why most Londoners have to go to cheaper shops: Marks and Spencer’s for clothes and supermarkets for food.Supermarkets have become very popular with shoppers. They sell not only food, but also ready made clothes, toys and other goods. They are self- service shops.

Ответы

Автор ответа: Brian1996
31
Оксфорд-стрит самый большой и популярный торговый центр в Лондоне.Магазины платьев и книжные магазины,обувные магазины и магазины одежды. Один из самых огромных отделов магазинов на Оксфорд-стрит это Селфридж. Он имеет более чем 300 отделов на 6 этажах,2500 сотрудников и каждый день более чем 100 000 людей со всего мира ходят через его двери, едят в его 5 ресторанах и пользуются его 4 лифтами и тремя эскалаторами. Раньше там были сады на крышах и много людей приходили и смотрели на известные лифты Селфриджа. Сегодня он славится своими витринами в Рождество. Селфридж очень дорогой отдел в истории, именно поэтому Лондонцы ходят в дешевые магазины: Маркс и Спенсер за одеждой и супермаркеты за едой. Супермаркеты становятся очень популярными среди покупателей. Они продают не только еду,но также и одежду,игрушки и другие товары. Они магазины-собственники.
Похожие вопросы
Предмет: Українська література, автор: vadimgricuk74
Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау".

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?..